Не бійтесь, рухайтесь та вірте у себе! (Зубренко Ольга)

Не бійтесь, рухайтесь та вірте у себе! (Зубренко Ольга)

21 Травня 2018,
Кажуть, що важко дихати, коли твоє повітря залишилося в іншому місті. Можливо, ще декілька років тому цей вислів залишив би мене байдужою, проте сьогодні ці слова знайшли своє місце в моєму серці. Народилася я двадцять один рік тому в місті Харкові, проте обставини змусили мою родину виїхати до Луганська – міста, яке стало моєю домівкою на довгий час. Скільки себе пам’ятаю, я завжди знала, що невеличке містечко, засноване в 1795 році Карлом Гаскойном, – моє... рідне... Кожен його куточок був наповнений низкою яскравих спогадів, а це вже значно більше, ніж просто запис у паспорті.
Я завжди знала, що хочу чогось більшого, аніж люди, що знаходились навколо. Вони хотіли жити простіше, були байдужими до проблем інших, особливо вразливих верств населення, не переймались розвитком себе як особистості. Вже працюючи у Луганській обласній універсальній науковій бібліотеці, я відчувала, що знаходжусь на своєму місці, що зможу тут реалізувати свій потенціал на повну. Надихаючись прикладом комп΄ютерного центру для людей з обмеженими можливостями, я хотіла допомагати пенсіонерам опановувати комп΄ютери, а також рухатись у напрямку тренерської діяльності, адже обласна бібліотека навчала працівників бібліотек області, що теж було для мене цікаво.
Не можу сказати, що у свої 17-18 років, коли я влаштувалась на роботу та перед тим, як пішла у декретну відпустку, я досягла великих результатів, проте встигла спробувати свої сили і у тренерстві, і в якості перекладача з англійської, і в якості бібліотечного блогера, а також була сценаристом/ режисером/ ведучою/ режисером монтажу фільма до ювілею бібліотеки.
Наприкінці 2012 року я пішла у декретну відпустку, а потім були приємні та відповідальні миті першого материнства. Щасливі сторінки життя несподівано обірвала війна, яка стрімголов знесла на своєму шляху мрії, cподівання, життя людей. Ви можете називати той хаос так, як вважаєте за потрібне, але для мене, людини із зони АТО, матері, яка поспіхом виїхала з-під обстрілів та бомбування, рятуючи півторарічну доньку, це ніщо інше, як війна.
Саме Харків став притулком для переляканої дівчини із пораненого міста. Спершу було занадто важко віднайти в собі сили для подальшого життя через страх, що міцно вчепився в моє серце крижаними пазурами. Та й місто, де я вперше побачила світло червневого сонця, стало за роки розлуки зовсім чужим, навіть ворожим. Треба зазначити, що не всі люди мають співчуття, тому частіше за все я чула дорікання, звинувачення, не зовсім розуміючи у чому саме винна, за що я маю розплачуватися.
Своєрідним порятунком від розпачу стала для мене робота. Харківська обласна універсальна наукова бібліотека прийняла мене під своє турботливе крило, наче янгол-охоронець, та дала ковток свіжого повітря, нехай і не того, що я залишила позаду. Поступово улюблена робота, доброзичливі колеги та керівництво почали відроджувати мою жагу до життя. Але те, що довелось пережити мені у минулому, і я кажу не лише про війну, а й про особисті негаразди, наклало відбиток на моїй впевненості у своїх силах. Я стала боятись робити рішучі кроки вперед та вважала за краще тихенько виконувати свої обов΄язки за посадовою інструкцією та не намагатись робити щось більше.
Надовго мене не вистачило – наприкінці 2014 року, пропрацювавши на новому місці лише три місяці, я вирішила зробити відео про роботу клубу квітникарів «Лілея». На початку 2015 року я почала брати участь у тренінгах для таких самих, як і я, переселенців, розповідала їм про усі пункти, де можна отримати гуманітарну допомогу, про правила реєстрації та усі наявні державні ресурси на допомогу ВПО. Крім того, стала одним з тренерів Регіонального тренінгового центру, де реалізовувались курси з комп΄ютерної грамотності для ВПО та пенсіонерів, а також курси з працевлаштування. Про цю діяльність бібліотеки мною теж було створено відео, яке ми презентували на «Ярмарку вакансій» у 2015 році. Також цього року мені випала нагода взяти участь у тренінгу з медіаграмотності для бібліотекарів, що перевернув моє уявлення про світ медіа та дав поштовх для подальшого вивчення цієї теми. На жаль, висвітлення цієї теми було відкладено на невизначений час, а наприкінці року до нас завітали спеціалісти з питань медіа, проте я не пірнула у бездіяльність та продовжувала брати участь у численних тренінгах, серед яких були і для бібліотекарів області, в рамках підвищення кваліфікації, і виїзні для бібліотекарів та ВПО.
У 2016 році я стала частиною нового проекту бібліотеки, що отримав назву «Жити разом». В рамках цього проекту ми не лише проводили тренінги для ВПО та жителів Харкова (одночасно, щоб люди мали змогу спілкуватись та стирати усі умовні бар΄єри), а й літературно-музичні вечори, віртуальні екскурсії тощо.
2017 рік подарував мені можливість нарешті зайнятись медіаграмотністю, адже я взяла участь у тренінгу для тренерів з медіаграмотності та почала проводити тренінги для усіх бажаючих, у тому числі ВПО. Поки ці тренінги проходили в рамках курсів комп΄ютерної грамотності та нових тренінгів з користування смартфонами та планшетами. Тож, напередодні семінару з лідерства я не мала власного проекту, лише брала участь у реалізації ініціатив своїх колег та реалізувала одну свою в рамках іншого проекту. Чому? Брак впевненості у собі та страх, що не зможу зробити все ідеально.
Одразу після семінару я не мала змоги розвернути активну діяльність, адже наразі навчаюсь у ХДАК та мала піти на сесію, що тривала близько трьох тижнів. Проте після завершення сесії тренінги з медіаграмотності перетворились на проект «Майстерня медійної грамотності», реалізація якого почнеться вже наступного року та охопить не лише користувачів бібліотеки та усіх охочих, а й бібліотекарів ЦБС Харкова.
Семінар з лідерства для ВПО за проектом «Містки громадської активності» допоміг мені усвідомити, що не страшно щось зробити та помилитись – страшніше не робити те, що тобі хочеться. Навіть якщо ти помилишся – це означає, що ти пробуєш, стараєшся та робиш хоч якісь кроки вперед. Якщо ж не робити нічого – ти залишишся на одному місці і не матимеш змоги робити висновки та розвиватись. Тож моя порада усім – не бійтесь, рухайтесь та вірте у себе!

Автор: Ірина Баран
Поділитися
  • Facebook

Назад до списку