ГО "Закарпаття-Донбас": принцип "кожен за себе" вже не діє

ГО "Закарпаття-Донбас": принцип "кожен за себе" вже не діє

23 Листопада 2017,

Вимушені переселенці - не просто нові члени громад,  вони можуть вивести громадську активність у своїх вже нових містах на вищий рівень. Чудовим підтвердженням цього є активні учасники Програми національних обмінів - громадська організація "Закарпаття-Донбас" (м. Ужгород). Ми поспілкувались із Тетяною Хорошиловою, представницею організації, щоб з’ясувати, звідки активісти беруть натхнення, як шукають партнерів та що їм дала участь у програмі обмінів.

Як Ви опинились в Ужгороді, чи мали до свого приїзду досвід громадської діяльності?

Я приїхала сюди у червні 2014 року, коли на Донбасі почалася війна, люди почали втікати. Досвіду громадської діяльності не було. На щастя, колега Анжела Бабкіна мала такий досвід. Костянтин Блажевич (керівник ГО “Закарпаття-Донбас”) приїхав у лютому 2015 року і вирішив, що треба створити громадську організацію, я з радістю долучилась. Цю ініціативу дуже підтримали громадські активісти Ужгорода, у них була база вимушених переселенців, вони проводили тренінги для них, працювали над адаптацією. Активісти зібрали на базі школи вимушених переселенців, де ми презентували створення громадської організації, власне, з того і почалася наша діяльність.

Блажевич Костянтин та мер Ужгорода Андріїв.JPG
Блажевич Костянтин та мер Ужгорода 

Як кожна ГО ви виникли для того, щоб вирішувати певні проблеми, над вирішенням яких питань ви працювали та працюєте зараз?

Перша проблема, з якою зіткнулися всі ВПО, наявність постійного житла. Якщо в цифрах, то це виглядає так: я, наприклад, маю отримувати зарплатню вдвічі більшу, ніж інші мешканці цього чудового міста, тільки тому, що я винаймаю житло і якогось іншого доступного житла нема. Весь цей час ми винаймаємо житло, це пріоритетна проблема була і є, і всі наші зусилля докладаємо до її вирішення. Також є й інші проблеми, які ми намагаємось охопити - те, що сприяє кращій інтеграції ВПО. Всі кажуть, що це робота, зайнятість, я скажу, що це не проблема, робота у нас є, немає джерел постійного доходу. Переселенці не дуже адаптовані до соціально-економічних умов закарпатського регіону, тобто є певна спеціальність, кваліфікація, але вони не є затребуваними на Закарпатті. Ми проводимо заходи, спрямовані на інтеграцію.


24.jpg


Скільки ВПО є на Закарпатті? Тому що прийнято вважати, що переселенці в основному є тільки в областях, сусідніх до тих, що постраждали від війни, і західній Україні в цьому питанні менше уваги приділяють?

Справді Луганська і Донецька області прийняли сотні тисяч ВПО, також Харківська, Запорізька, Дніпропетровська. Щодо Закарпатської області, то прийнято вважати, що небагато переселенців тут є, до 5 тисяч. Але загальна кількість населення тут - близько мільйона, а у Луганській і Донецькій областях набагато більше, і пропорційно це виглядає так: кожен двохсотий в Закарпатті - це переселенець.

Ви казали, що була гарна підтримка від громадських активістів, а як щодо влади і громадськості, як вони почали сприймати ваші проблеми?

Люди завжди відгукнуться частіше і охочіше, ніж влада. Як переселенці ми не відчували сильної зацікавленості влади, але ми багато працювали на те, щоб сказати, що ми є, що ми потребуємо допомоги і казали якої саме. Ми бачили для себе, що нам потрібно випробувати всю співпрацю з місцевою владою. І от ми бачимо зараз свою пріоритетну ціль - створення постійного житла. Ми бачили, що є об'єкти комунальної власності, які не використовуються, це будівлі котельні. І нам пішли назустріч, як мер казав, у нас були “дискусії у правовому полі”, але нам передали ці будівлі, хоч і непросто далося. Влада у чергу не стає, щоб з нами співпрацювати.

До проектів влада долучається?

Якщо нам щось потрібно, ми не соромимося запрошувати їх.

Ви вже здійснювали не один візит по Програмі національних обмінів, наскільки для вас були цінними ці візити, які цілі ставили перед собою і які результати були?

Не візьмуся навіть описати, наскільки це корисно. Все, що я скажу, це буде лише тінню того, що ми отримали. Тобто, коли ти спілкуєшся дистанційно, навіть, якщо ти розумієшся з людиною, це не те саме, коли ви разом щось робите. Це посилення ефекту в кілька разів. Ми на прикладі нашого проекту, мандрівної виставки дитячих малюнків, це побачили. Можливість обмінів - це можливість розвитку співпраці і посилення такої співпраці.

У багатьох наших потенційних учасників виникають проблеми із пошуком потенційних приймаючих сторін, розкажіть, як ви налагоджували контакти, зв'язки, звідки ви їх брали?
Коли ми звертались у пошуку партнерів, у нас був приклад - Тетяна Гладкова (ГО “Сила майбутнього”, м. Дніпро), вона приїхала в Ужгород і розповіла про таку можливість, вона сказала, що якщо вона робить, то і ми зможемо. Ми побачили, що це діє, і поїхали. Тобто партнерів нам було нескладно шукати: самі дзвонили, питали, казали, хто ми і що одну справу робимо, хочемо поспілкуватись. Усі охоче погоджувались. Принцип “кожен сам за себе” - вже не актуальний. Пройшло 3 роки, всі щось роблять і ми в тому числі, але результат, він не дуже нас влаштовує. Це абсурд, коли в країні майже 2 мільйони людей, які поєднані спільною бідою і вони не можуть вплинути на державний апарат. І перше, що спадає на думку, це те, що треба поєднувати зусилля і намагатися разом вирішити ці проблеми.

20170912_133149.jpg
Обмін Ужгород-Добропілля

Які поради можете дати нашим потенційним учасникам щодо того, як ефективніше провести свій візит?

По-перше, треба планувати. Спонтанність - це, звісно, добре, але краще розуміти, чого ти кудись їдеш і що ти там будеш робити, це важливо. Треба завжди пам’ятати, що ділитись ідеями і співпрацювати - це дієвий спосіб отримати результат.

Повернімось до мандрівної виставки, чому виникла ідея її проведення і які були її результати?

Ще у 2016-у році представники «Словацько-українського центру партнерства» були з гуманітарною місією у Маріуполі. Їх дуже вразило те, що діти малюють війну, малюють її майже в деталях. Спочатку ідеєю цього проекту було показати вплив війни на дитячу психіку і коли ми приєдналися до цього проекту, це була невелика кількість малюнків дітей ВПО, дітей Закарпаття і Словаччини. Нас дуже мотивувало те, що мало хто знає, що відбувається. Так, ми, вимушені переселенці, усі знаємо, що на дитячу психіку вплинула війна, але ми хотіли привернути до цього факту якомога більшу кількість уваги. Нас обурювало навіть не те, що війна вплинула на дитячу психіку, а те, що з цим нічого не робиться вже кілька років, нічого не міняється. Взагалі тема миру і війни надзвичайно важлива, тому що формує свідоме сприйняття вибору і вплив війни на дитячу психіку вартий уваги кожного дорослого. Дитячі малюнки - це справді можливість побачити відбиток дитячої душі. Це спільна тема для всіх, можливо, тому нам і вдалося об'єднати стільки людей навколо цієї теми.


Ви ставили собі за таку ціль - об'єднати організації зі всієї України, чи це вже в процесі так вийшло?

Ні, ми не чекали, що нам вийде так зі всієї України, що такий успіх цей проект матиме. Ми хотіли привернути увагу, ми розказували, що саме хочемо, концепцію вибудували і запропонували громадським організаціям, які на той момент вже були нашими партнерами, а вони запропонували це своїм партнерам. Таким чином, ця ідея розвинулась на основі партнерства.

Чи відрізнялась організація виставки в залежності від міста?

Концепція була одна для всіх, але коли ми пропонували доповнювати, був простір для творчості. Це теж дуже добре, багато чого додалося, додалась, наприклад, книга відгуків та пропозицій.
Ця виставка стала чудовою можливістю для регіональних організацій заявити про себе та свої потреби, чим виставка стала для вас?
Ми вийшли на новий рівень, хоч як би не намагався співпрацювати, коли кожен зробив свій внесок в цей проект, вони відчували це не як залученість, а як своє, це дуже сильно всіх мотивувало. Для нас новий рівень співробітництва.

мій край.JPG

Зі свого боку, ми часто бачимо елементи конкуренції, зокрема, між організаціями, які заявляють, що працюють на благо вимушених переселенців. Як ви бачите з досвіду своєї організації, коли готували цей проект, чи були організації, які вчиняли не зовсім по-партнерськи, намагаючись "перетягнути ковдру на себе"?

Був такий момент, коли нам хотілося, щоб якомога більше організацій долучилося і була така навіть добра конкуренція, ми намагалися ущільнити графік. Були неуспішні спроби залучити організацію із Харкова, у якій заявляють, що представляють інтереси ВПО. Я звернулась до цієї організації, розповіла їм про можливість, концепцію, але вони навіть не відповіли, можливо, їм було не цікаво. Був такий момент, що представники однієї організації запідозрили нас, що ми за рахунок їхньої організації піаримо іншу, але ми поспілкувались і все вирішили.

Ви говорите про те, що вимушених переселенців є достатньо для того, щоб впливати на зміни, проте яку підтримку можуть надати вам інші громадські активісти, медіа, громадськість?

Всі цікавляться тим, як би хтось щось зробив. Коли збирається якась “тусовка” громадських активістів, вони тільки розказують, які вони молодці, і на цьому все залишається. Можливо, це неправильно, але я хочу, щоб ми більше говорили про ті проблеми, які у нас є і шляхи їх вирішення. Коли медіа звертаються, просять історії успішної інтеграції переселенців, це все часто виглядає, як "фотографії з мавпочкою". Ми хочемо, щоб розповідали і про людей, які дуже стараються, багато роблять, але їм це не вдається, тому що є проблеми, які вони самостійно вирішити не можуть і таких набагато більше, ніж тих, хто вирішив. Ми хочемо, щоб медіа більше висвітлювали проблеми, можливо, не давали оцінки тим проблемам, а саме висвітлювали об'єктивно. Всі кажуть що ми “знедолені та нездоланні”. Але з 2014 року ми просто "виживаємо" і всі кого я знаю теж виживають, всупереч усьому. Може це історія успіху, але я не вважаю, що це так.

Окрім житла, які проблеми намагаються вирішити організації, які працюють над проблемами вимушених переселенців?

Є проблеми із працевлаштуванням, а також тим, що ВПО досі не мають права голосу. Є й інші проблеми, які пов'язані з відстоюванням і лобіюванням прав ВПО.

Важко втілювати деякі громадські ініціативи і все ж, що вам не дозволяє припинити свою діяльність, не вирішувати якісь питання?

Результат, який ми отримуємо від своєї діяльності завжди надихає працювати далі. Ще треба сказати, що оточення формує свідомість – навколо мене велика кількість небайдужих людей, людей, які діють. Позитивні, енергійні, творчі, безкорисливі, мотивовані та натхненні – ці люди «заряджають» один одного, діляться наснагою, допомагають всім, на втомлюються працювати над власним розвитком. Однодумці, які вірять, що поєднання зусиль багатьох людей дає набагато кращі результати.

Спілкувалась Ірина Баран. Матеріал підготовлено в рамках Кампанії солідарності, що є частиною проекту "Містки громадської активності" та підтримується Європейським Союзом та Національним фондом підтримки демократії США.

Автор: Ірина Баран
Поділитися
  • Facebook

Назад до списку